Обранці муз. Фотя Вітрило

 

Частина перша

Поезія... 

Чи багато бачили ви поетів? Вживу? Справжніх? Талановитих?

Я зовсім не так їх собі уявляла... Мої уявлення були далекі від життя. А життя, воно ж непередбачуване...  

  *

Мешканці цього тихого містечка не владні забути Її та Його. Хто хоч раз бачив, як вони прогулюються в тіні азалій вздовж тротуару, той ніколи не забуде цього міста тільки завдяки їм... 

Я теж зачудовано спостерігала за ними ще в дитинстві. Вони обоє були невеличкого зросту ( як і всі горбаті люди), він трохи кульгав... Привертаючи до себе загальну увагу, вони не зважали. Йшли повільно, захоплено про щось розмовляючи, нічого й нікого не помічаючи довкола себе. Дбайливо підтримуючи її за лікоть, він не зводив з неї ніжного й благоговійного погляду.

 Мені, малій, вони здавалися якимись казковими персонажами. І чомусь марилось так мені, що розмовляють вони між собою іноземною мовою. Якої ніхто не розуміє, крім них... 

Багато хто не знав їхніх справжніх імен. Всіх влаштовували їхні прізвиська: Роза та Тюльпан.

О, як боляче було мені чути, що над ними сміються... Траплялися такі ниці душі і серед дорослих, і серед дітей (невинних янголят!).

Потім я поїхала з цього містечка в пошуках кращої долі. Хто її не шукав за тридев’ять земель!? Дехто, побачивши світу, повертався назад: помирати там, де народився. Повернулась і я.

І знову я побачила... Розу. В тому ж затінку, тих же каштанів та азалій. Дерева стали вищі, густіші, а Роза постаріла і виглядала самотньою та нещасною. Вона була одягнена недбало, в якісь обноски. Йшла повільно, з відстороненим виразом на обличчі.

Пізніше я дізналась про неї багато новин: виявляється, Тюльпан помер, а Роза пише вірші. Якось я натрапила на них в місцевій газеті. Вірші були чудові. Просто досконалі, якщо можна так сказати. Ніжні, ліричні, сповнені любові до природи, до людей, до тварин... Я з захопленням їх читала і повторювала: „Та вона ж просто геній!”

Я думала собі: „Мені судилося все життя дивуватися цій людині!..” Та я ще не знала, як я здивуюся пізніше.

Якось одна знайома жінка випадково запросила мене на місцеву поетичну тусовку. „У нас навіть таке є?” – здивувалася я. 

Не уявляла, що стільки людей в районі бавляться поезією. На зустріч з’їхалось чоловік двадцять. Серед них була й Роза. 

Пізніше я зрозуміла, хто там поет, а хто – так собі. Талант Рози був поза конкурсом, звичайно. І публікації в неї були вже не тільки в місцевих газетах, а й в столичних журналах та альманахах. 

Роза в своїх неохайних обносках здавалася нам діамантом, прикиданим сміттям. Всі їй співчували і допомагали, хто чим міг.

Та якось я почула, що Роза... старцює. Так-так! Кожен божий день під церквою... Я була в шоці. „Чому?!! Як! Не розумію! Хіба вона не отримує пенсію?”

-Отримує, - відповідали мені. – Ще й льготи має, ще й безкоштовну няньку. Ще й масса людей їй допомагає! 

-То чому ж?.. 

-Від жадібності! 

Я довго перетравлювала почуте. „Це неможливо! Як??? Творець таких дивних віршів – звичайнісінька скнара?”

Дійсно, події розгортаються, як у казці: чим далі, тим страшніше! 

„Знаєш, - повідомила мені приятелька Ася, - Роза хотіла купити собі хом’ячка!”

-Купила? 

-Ні. Сусідка їй сказала, що хом’ячка треба годувати та чистити кліточку... 

-І що?

-Роза замислилась і сказала сусідці, що мов, твій чоловік буде приходити чистити! Сусідка сказала, що нічого такого не буде. Отож, замість хом’ячка вона поставила на підвіконня банку з гілочками верби і милується на них.

Я глибоко зітхнула, не знаючи, що й думати. Але Ася продовжувала: „І ще вона хоче знайти собі через Інтернет чоловіка...” 

-Що??? – я аж очі витріщила.

-Угу... – незворушно підтвердила Ася, в душі насолоджуючись моїм здивуванням. – Вона двадцять п’ять років була щаслива з своїм чоловіком і вважає, що всі чоловіки такі ж добрі, як і він. Та як попаде тепер на якогось виродка, що ще й лупити її буде... 

Я тільки мовчки кліпала. Але Ася, мабуть, вирішила розплющити мене своїми розповідями:

-О, ти знаєш, як вона знущалася над своїм Мішею! 

-Знущалася??? 

-А так! Вона обзивала його такими словами (сусіди чули), що ми з тобою посоромилися б їх вимовити й пошепки! Хоча він був дуже хороший чоловік. Я приголомшено намагалась уявити, як це ніжна лірична поетеса матюкається в батька та матір... 

-Коли вона вранці прокидалась, - продовжувала Ася неймовірні розповіді, - Міша швиденько подавав їй до ліжка „вранішню чашку кави та сніданок”, а сам сідав біля вікна і влаштовував репортаж: „Он хлопчик пішов до школи. Веселий такий, підстрибує. З ранцем. А ось пташечка на підвіконня сіла з жовтим пузком. Синичка. Цвірінькає, весну кличе...” 

А далі моя фантазія розбуялася настільки, що я уявила, як Роза жбурляє в Тюльпана тарілкою за поганий репортаж! 

Два рази мені довелось навіть побувати в святая святих... тобто, я була у неї в квартирі. 

Вона почала жалібно канючити, що дуже голодна і нема кому їй розігріти обід. Ми з Асею перезирнулись і вирішили допомогти. Ми піднялися на шостий поверх і переступили поріг в „країну чудес”. Ясна справа, так можуть жити тільки істинні митці, яким начхати, що там поряд з ними валяється.

Ася пішла на кухню і невдовзі принесла Розі розігріту страву. Та вже сиділа в чеканні , начепивши на груди слюнявчик. Нам вона не пропонувала ні води, ні чаю. Ми мали тільки прислуговувати. 

-До побачення, - сказали ми. – Ми вже йдемо!

-О, ви мене покидаєте? – тонким жалібним голосочком сказала поетесса, весело намагаючись спіймати товстого пельменя. – Я буду нудьгувати... 

Ми з Асею швидко вискочили за двері, давлячись від сміху. 

Іншого разу я занесла їй зошита з її віршами. Вона якраз повернулася з церкви і стомлена, відпочивала на своєму диванчику. 

-Дозволите, я буду розмовляти лежачи?

-Звісно. Як тобі буде зручно, - відповіла я.

Ми трохи порозмовляли. Вона дуже розумна й освічена, і розмовляти вміє цікаво. Коли я піднялася, щоб покинути її, вона, як звичай, почала жалібно примовляти: „Нема кому чаю нагріти! Залишусь сьогодні без чаю...” 

-Я дуже поспішаю на автобус, - сказала я.

Тоді вона мило усміхнулась і сказала тоненьким голоском: „Ви ще прийдете до мене? Я ж така маленька, самотня та хвора... Не забувайте мене!”

-Прийду, прийду! Хіба ж тебе можна забути?!!

Я вилетіла з квартири, рятуючись від її дивовижних чарів, і, спускаючись сходами, подумала: „Поезія – це, таки, незбагненна таїна...”

Частина друга

Деякі люди настільки вибиваються з рамок звичних

 шаблонів існування, що продовжують дивувати нас

 навіть після своєї смерті.

Вчора була чергова зустріч нашої літературної студії. 10 січня. В новий 2015 рік ми вступили з новиною – першим номером «Літературного вісника».

Також ми змінили формат наших зустрічей. Вирішили зробити їх більш комфортними та богемними: всі понаносили печива та цукерок, а дівчатка з бібліотеки дали нам чайник та посуд. Я помітила, що багатьом було трохи незвично в стилі фуршет, але Галина Оверківна підійшла і сказала мені на вухо: «Не розчаровуйся… вони звикнуть…»

Мабуть, я повинна відразу попередити, чому я взялася писати продовження, оцю другу частину до розповіді про Ларису Проковську (Розу). Бо вчора в студії стався дивний випадок з категорії МІСТИЧНОГО. Ні, ви тільки послухайте.

Почну з того, що коли я ввійшла в читальний зал, де ми проводимо зустрічі, я відразу ввімкнула музику. Але не просто музику, а конкретно – «Симфонію №40» пана Моцарта. Занотуйте собі, бо ця деталь дуже важлива, незважаючи на те, що вибір мій був випадковий.

В залі тихенько звучала музика, а поети займали місця на стільчиках. Ось в зал зайшов Ілля Іванович Коливай, який приїхав з дружиною Валентиною аж із Лебедина.

Він привітався усміхнено і трохи здивовано зупинився посеред залу, прислухаючись. Підняв угору палець і сказав: симфонія номер 40, Вольфганг Амадей Моцарт! В його голосі звучали непідробні нотки справжнього захоплення професіонала людським генієм.

-Я так і знала, - відповіла я, - що Ілля Іванович відразу зверне увагу на музику!

Не дивно, бо Ілля Іванович все життя (а йому вже за 70) викладав музику, співи, писав пісні та вірші, любив безмежно природу, а особливо своїх бджілок.

Далі ми познайомилися з новачками, бо до нас учора примкнуло аж троє новеньких, а потім Альона розповіла нам трохи про Василя Симоненка.

Ні, таки чудний був учора день… ще зранку потепліло і почалася відлига. Я заспала та ще й запізнилася на автобус, гналася пішки аж бризки з-під ніг летіли. Добре хоч на засідання встигла вчасно, з червоними щоками і високою температурою спринтера.

Коли всі вже виступили із своїми віршами, я подумала, що не буду нічого свого читати. Вже було більш як дванадцять годин, і мені не хотілось затримувати людей своїм читанням. Тим більше, я не встигла з дому підготувати виступ, навіть не вибрала найкоротше оповідання чи притчу. Але Оля Темненко почала мене смикати і нагадувати: «Ти будеш щось читати?»

Я відкрила документи в ноутбуці і почала шукати підходящу найкоротшу новелку. «Обранці муз» раз по раз лізли мені перед очі, одначе  я обминала цей файлик і продовжувала шукати щось інше.

Нарешті якась сила зупинила таки мене і змусила відкрити «Обранці муз».

І я сказала, вмощуючи ноутбук на столі в центрі залу: «Я прочитаю вам коротеньке оповідання про людину, яку ви добре всі знаєте. Її зараз немає з нами, вона померла, але цю історію я записала ще тоді, коли вона була жива. Тут все описано так, як воно є в житті. Ніяких прикрас, просто суворі реалії нашого буття…»

І я почала читати. Краєм лівого ока я помітила, що Оля Гарбарук якось підозріло себе веде. Ага, дійшло до мене: вона плаче.

Оповідання закінчилось і я підвела очі. Оля Гарбарук справді була заплакана. Вона сказала: «Так-так… сьогодні річниця смерті Лариси Проковської. Вона померла 10 січня…»

-Боже мій… а я й не знала цієї дати, - приголомшено відповіла я.

В цю хвилину заговорив Ілля Іванович. Голос його звучав дуже схвильовано: «Ви знаєте… я не збирався сьогодні їхати взагалі. Не знаю навіть, що мене підняло вранці. Взяв чомусь магнітофон, касету із сороковою симфонією Моцарта, оцей вірш (він показав роздрукований аркуш), і пішов заводити авто. Повинен вам пояснити, що після смерті Лариси я досі маю тягар на душі… Може хтось із вас пам’ятає, як кілька років тому назад я привіз на зустріч оцей самий магнітофон і читав вірш про музику. З магнітофона линула «Симфонія №40».

Лариса Проковська страшенно розчулилась і попросила ще раз ввімкнути цю мелодію… Я тоді поспішав і відповів, що ми це зробимо наступного разу. Лариса сказала:

-Я можу не дожити до наступного разу…

Але ми були налаштовані більш оптимістично, ніж вона.

Наступного разу я магнітофон взагалі не взяв із собою. Зате Лариса здивувала мене. Вона вручила мені аркуш із надрукованим віршем… про мене і музику Моцарта. Ось він!»

Ілля Іванович показав нам аркуш із віршем.

Я також добре пам’ятала цю історію.

-Більше я не бачив Ларису живою. І так і не виконав свою обіцянку ще раз дати їй послухати мелодію, яка її так вразила.  Давайте вшануємо пам'ять про Ларису Проковську хвилиною мовчання, - запропонував Ілля Іванович.

Ми підвелися із стільців і застигли серед дзвінкої тиші, сповненої тремтливих тонких енергій поезії, музики, вдячності, любові та здійснених бажань.

Коли Ілля Іванович почав тихо та проникливо читати вірш Лариси під музику симфонії Моцарта, по мені побігли електричні мурахи. Вони бігали по голові, ворушили волосся, ганяли по плечах та спині, ніби якісь фанатичні танцюристи з невідомого світу, куди ми всі колись повтікаємо.

Ось він цей вірш. Судіть самі.

Поэт читал о Моцарте стихи. Лариса Проковская

Поэт читал о Моцарте стихи,

Магнитофончик старенький включая.

И ничего вокруг не замечая

Мы проплывали волнами стихий.

Звенящих ливней, солнечной капели,

Весенних гроз сиреневый мотив

Нас взволновал… И глазки опустив,

Цветы нам песни ласковые пели.

И спала в листьях светлая роса…

Нас обнимала музыка живая,

К духовным взлетам мудро призывая.

И в темный угол пряталась попса!

Ей неуютно рядышком с искусством,

С высоким, чистым, настоящим чувством.

В библиотечной чуткой тишине

Друзья-студийцы музыке внимали.

Им открывались солнечные дали,

И возрождалась молодость во мне.

И возносила музыка меня

Прохладной струйкой, ручейком звеня!

………………………………………………………

Аккорд последний… Чистый, как кристал

Поэт стихи о Моцарте читал!

Так невидима сила вчора змусила нас згадати і вшанувати пам’ять нашої подруги, талановитої поетеси, неординарної особистості, цікавої, ексцентричної, незабутньої Лариси Проковської.

Ілля Іванович, прощаючись, підійшов до мене і сказав, що дуже радий, що все так склалось. Він відчув, що тягар спав з нього. Лариса отримала свою «Симфонію №40» і, сподіваємось, що залишилась задоволеною.