“Улюблені
мої створіння — дерева, - сказав він. -
Вони мої друзі, мої божества, мої
покровителі. Колись читав, як один дивак
побрався з деревом. Цілком можливо, що
цей хлопець і сам — незвичайна істота.
Ймовірно, міг спілкуватись на недосяжному
для звичайних людей рівні. Феномен,
одним словом. Просто я не схильний
обзивати людей придурками тільки через
те, що не розумію їхніх вчинків.
В мене теж є
дерево в лісі. Дуб, якому років двісті,
або й більше. Стовбур у нього товстезний,
догори роздвоюється і простягає свої
віти вшир, між сусідами молодшими
шелестить листям. А сусіди стрункі ще,
все вгору пнуться, до світла. А йому,
старому, вже й так всього достатньо...
Зі мною ділиться своєю енергією. Я
притиснусь спиною до стовбура, постою
трохи, а потім таке полегшення відчуваю,
щоб далі жити.”
*
Розповідь
Івана
Багато хто
в містечку ще пам’ятає мою покійну
бабцю Василину, яка вміла викачувати
діткам переляк яйцем. Люди ходили до
неї, дітей приводили, несли гостинці,
гроші. Але що вона там конкретно кому
допомагала, я толком і не знав, бо був
ще малий, і мене це не те що не цікавило,
а навіть не подобалось. У всіх бабусі,
як бабусі, а моя — відьма (так дехто її
називав, а я страшенно соромився цього
в школі).
Я жив з
батьками на сусідній вулиці від Василини.
Малим часто в неї крутився, ласий на
гроші та гостинці. Тепер згадую і соромно
мені, що я в дитинстві був таким покидьком
меркантильним. А тепер покійна бабуся
приснилася мені, і я плакав гірко і
примовляв: “Чого ж ти пішла так
несподівано? Я ж навіть не встиг з тобою
наговоритися...” І прокинувшись, боліло
мені серце від туги, що ніколи я її вже
не побачу, ніколи не почую її голосу, не
втамую свою спрагу — дізнатись таємниці
тієї незбагненної, невидимої реальності,
з якою вона була “на ти”.
Був у Василини
один син. У сина двоє дітей, її внуків:
я і Лариса. Я був звичайним “одірвитавикинь”,
а Лариса, сестра моя, була велика, товста,
і зовсім не вміла ні розмовляти, ні
працювати, навіть себе обходити не
могла. Каліка, одним словом. Вона весь
час сиділа в кутку навпроти телевізора
і вела себе тихо, якщо він був увімкнений.
Коли мені
виповнилось 16 років, бабуся висловила
бажання серйозно зі мною поговорити. Я
не знав, про що вона має мені повідомити,
але мусив слухатись, бо був добряче
залежний від неї у фінансовому плані.
А сказала
вона, що має передати свої знання таємні
учневі, родичеві, бажано. Сказала, що
син її для цього не годиться, онука
Лариса, тим паче, залишаюсь тільки я, не
найкращий варіант, але іншого немає.
Повідомила, що треба спершу пройти
випробування. Якщо я його здам, “цей
іспит”, значить, далі все буде легко.
Влітку це
було, в червні, здається. “Підеш, -
сказала, - зі мною в ліс звечора. До
Козиної гори нам треба. Заночуємо там.”
- Нічого собі,
- відповів я налякано. - Я боюся тої гори,
там, тіпа відьми збираються.
- Ха-ха-ха, -
засміялась Василина, - нема там кому
збиратись. В цій місцевості і відьмів
немає справжніх. Але... буде дещо цікавіше.
Обіцяю.
Більше ніяких
пояснень я від неї не добився.
*
Таки мені
зовсім не хотілося в лісі ночувати.
Мабуть, слабкий в мене дух пригод...
Василина,
незважаючи на свої поважні роки, в лісі
робилася швидкою і жвавою, як дівчина.
Бігла собі поперед мене якоюсь ледь
помітною стежиною, між кропив’яним
духом.
Козина Гора
зовсім на гору й не схожа. Гора вона
тільки з одного боку. А з іншого дуже
пологий схил у лісі, так що й не помітиш,
що ти на гору заліз. Заросла вона лісом
дуже густо, але на вершині — лиса. Ну як
і годиться для чарівних справ. А ще там
до вершини повзе ледь помітна грунтова
дорога. Не стежина, а дорога. Цікаво, хто
її проклав? Навіщо? Якщо навіть зрідка
туди їздити, все одно: для чого?
Ми з бабусею
знайшли собі зручне місце для “пікніка”
в неглибокому ярочку, якраз біля того
дуба, патріарха тутешнього. Вночі ми
перебралися звідти поближче до “лисини”
- галявини.
Ви помічали,
що вдень пташок у лісі наче й не чутно,
а ближче до ночі ця філармонія починає
свої концерти. Вони щебечуть всі начебто
одночасно, але кожного можна відрізнити.
І так приємно вслухатися в їхні переспіви,
така благодать сходить в душу, легкість
і свіжість буття.
Спочатку
мені хотілося їсти, але Василина сказала,
що не можна набивати шлунок, ситість
приспить і позбавить ясності. Отож, я
терпів голод, який незабаром стих.
*
Коли вже геть
стемніло, Василина штовхнула мене і
тихо шепнула на вухо: “Досить спати.
Вже скоро північ. Невдовзі почнеться,
треба бути напоготові.”
- О боже! -
запанікував я. - Що ж воно таке буде, ти
хоч би трохи розповіла!
- Я й сама не
знаю... воно завжди все по-іншому. Нічого
не можна передбачити. Але спати не можна,
бо ти прийшов на екзамен. Зрозуміло?
Мені потрібен гарний учень, а не сплюх
і ледащо.
Вона ледь
помітно всміхнулася і наступної миті
насторожилась, прислухаючись.
“Нічого-нічого, почулося,”- заспокоїла.
Поступово
стихли пташині голоси. Тільки скрипіло
старе дерево, навіваючи моторошні
згадки-картинки із страшних казок про
лісових розбійників-канібалів,
вовків-перевертнів, кікімор та інших
лісових чудовиськ.
Врешті-решт,
замовкло й дерево. Спочатку я відчув
ніби електричні розряди, що шугали
навколо в повітрі, і ковзали по шкірі
моїх відкритих рук та обличчя. Не можу
сказати, що це було неприємно. Але
штормило страхом невідомості. Потім
дуже різко і несподівано пролунав свист.
Мене ледь не вивернуло. Я не знаю, як
його описати... може, так свистів хіба
що Соловей-розбійник? Зашурхотіли
крилами кажани. Вони були величезні, я
бачив їх, незважаючи на темряву. Бабуся
міцно стисла мою руку і прошепотіла в
саме вухо: “Не бійся нічого. Я сильніша”.
А тим часом
навколо творилася катавасія. Якісь
чудні істоти вибігали з кущів на відкрите
місце, реготали як гієни, ухкали сичі
та плакали сови. Вітер, наче жива істота,
стогнав і скімлив, шарудів у траві та в
гіллі, ніби шукав там нору, щоб заховатися
від потойбіччя, яке випустило на нього
своїх монстрів.
Якби не
бабусина рука, що тримала мою, я б втратив
свідомість від страху. Я відчував її
силу і захист всією своєю фізичною
істотою.
На щастя, все
швидко скінчилося: десь пропали всі
персонажі, моторошний гвалт змінився
тишею. Закралась думка про сон чи
галюцинації. Але ж Василина була поряд
і знову шепотіла мені на вухо: не
розслабляйся, це ще були квіточки, а
зараз будуть ягідки.
- О господи,
знову?
- Сиди
тихенько...
Наступної
миті якась тінь промайнула, ніби з дерева
хтось злетів донизу. Птах? Ні, занадто
велике для птаха. Занадто тихо, не чутно
шелесту крил. І знову — з іншого дерева,
іще... За мить їх було безліч, тілько
миготіло перед очима. А потім сміх,
чарівний, як плескіт хвиль у спекотний
день. З темних хащів навпроти почувся
сильний хряскіт товстого гілля, і так,
неначе повзло щось величезне, як слон.
В мене в роті слина пропала, а Василина
знову стисла мою долоню і прошепотіла:
“Не бійся, я сильніша!”
А тим часом
місяць яскраво освітив галявину і стало
видно, як удень.
“Це духи
дерев, вони дуже хитрі і розумні. Можуть
виглядати як люди, чи як тварини, а
фактично — вони як тіні. Кого завгодно
можуть одурманити, заманити в непролазні
хащі, і водитимуть по лісі, доки не
виснажиться і не помре людина. А іноді
можуть навпаки допомогти. Їх не вгадаєш...
Вони нас не бачать зараз, не бійся.
Тссс... дивись!”
Величезний, наче кінь, світло-сірий вовк,
виник із хащі. Майже білим здавався.
Сів, підняв морду, нюхаючи повітря, а
потім страшно завив. В мене аж волосся
по всьому тілу дибом стало. На його голос
миттю пригнались ще кілька вовкулаків,
заклацали зубами, закружляли по галявині,
і ... наступної миті зникли в гущавині.
Хххххууу...
аж полегшало.
Я хотів
запитати бабцю, коли вона вже мене додому
відпустить, та не встиг. Знову почули
ми якісь незрозумілі звуки. Здалося, що
вони линули від дороги... так-так, начебто
десь далеко їхав віз дерев’яний і
форкали коні.
“Ну все, -
сказала Василина стривожено, - а тепер,
синку, тримайся, бо це дуже серйозно.”
*
Щось невпинно,
повільно і невідворотно наближалося.
Все ближче скрипів віз. І ось він уже
виник перед нашим зором... звичайний
селянський старовинний віз, я ще пам’ятаю
такі бачив в дитинстві, якого досить
легко тягнули дві темні конячини. Поряд
з возом, вірніше, поряд з конем, ішов
чоловік, тримаючись за вуздечку. А на
возі, на високому сідалі, сиділа дівчина
в білій сорочці, з перекинутою через
плече заплетеною косою.
Місяць, наче
на замовлення, світив все яскравіше, і
я міг роздивитись навіть вишивку на
сорочках та зелену стрічку в русій косі
гарної дівчини. Чоловік зблизька виявився
молодим парубком, підстриженим “під
макітру”, теж одягненим в білу сорочку,
підперезану поясом з якоїсь блискучої
зеленої тканини.
Посеред
галявини віз зупинився. Коні стояли
спокійно, а хлопець вправно скочив на
воза і сів поряд з подругою. Вони глянули
одно на другого, усміхнулися і несподівано
дівчина заспівала... Голос її, з першої
ж ноти, пронизав все моє нутро солодким
дурманом. І я відчув, що прийму смерть
цієї миті, неначе дар найдорожчий,
найбажаніший.
Але непомітно
чоловічий голос вплівся в цю пісню, і
ось вони вже співали дуетом. Я відрізняв
кожне слово цієї пісні, воно карбувалося
в моїй пам’яті навіки. Ніколи раніше
не чув я нічого подібного. Здавалося,
що одно слово грало тисячами значень і
відтінків, і то була не просто пісня, а
сага про всіх і про все... про предків
людських, про щастя і горе, про шум лісів
прадавніх, і про моє народження співалось,
і про моє майбутнє... І в ту мить, коли
істина всього буття замайоріла в моїй
свідомості, коли, здалося, що зараз я
все осягну і зрозумію, блискавка вдарила
під ноги коням, і гуркіт грому прокотився
по лісі, відбиваючись від кожного дерева.
*
Минуло багато
років. Я досі не можу згадати, як я тоді
опинився вдома. Бабуся сказала, що я був
на грані, мов, ще трохи, і мене б затягнуло
тією піснею в “незвідані далі”. Вона
ледве встигла мене врятувати. Та чи
встигла... бо досі я марю тією піснею,
шукаю її повсюди, але даремні мої
намагання. Виявляється, немає таких
слів у нашій мові. А мелодію я намагаюсь
передати своєю скрипкою, але немає таких
нот ...
Коли до мене
приводять діток з переляком, я кладу
долоню на дитячу маківку, подумки
промовляю дивні слова тієї пісні, і
дитина заспокоюється, одужує від
нервового потрясіння. Оце і все, що я
можу робити. Далеко мені до Василини.
