Интуиция коржика. Фотя Витрыло

Коржик Мишка славился своим суровым характером. Коржик – это ласковое название песика породы вельш корги кардиган. В детстве, как все щенки, он только и делал что проказничал, как только мог. Но когда ему исполнилось три года, он начал вести себя весьма серьёзно.

Он видимо полагал, что должен следить за дисциплиной и порядком во всем доме. Поэтому внимательно наблюдал за котами.

Котов было четверо. Один из них – Васька, серый с британским мраморным узором, в белых носках, имел несносный характер  дебошира.

Мишка постоянно трепал его за драки с другими котами, но Васька убегал, а когда возвращался, делал вид, будто ничего и не случилось вовсе, и никто ему не указ.

Когда хозяин Федор водил Мишку на прогулку вечерком, пес грозно отгонял всех наглых собак и собачонок, встречающихся на их пути. В одном дворе, мимо которого они проходили обычно, жили три или четыре небольших дворняжки. Дворняжки считали, что не только двор, но и улица – их территория. Они выскакивали со двора, злобно лаяли, прыгали, бежали следом и пытались как можно сильнее напугать прохожих.

Мишка шел на поводке, но однажды Федор опоздал пристегнуть поводок. И Мишка ринулся на несносных собачонок. Невзирая на то, что их было несколько, он погнал их прочь. Собачки кинулись в свой двор, а Мишка следом.

Федор заволновался. Ведь собачонок много, и они специально заманили чужака к себе во двор. В следующую секунду в глубине двора поднялся визг, лай и звуки собачьей драки. Но вдруг всё быстро стихло, и вскоре из двора выбежал Мишка. С горящими глазами, поднятым победно хвостиком, и без погони! Федор осмотрел его и нашел только маленькую царапину на морде.

-Ну ты крут, Мишка! – восхищенно сказал он и улыбнулся, исполненный гордости за своего питомца.

Да, Мишка был аристократ. Он никогда ни к кому не лез, ничего не просил, не любил фамильярности, еду из рук брал неторопливо и аккуратно. Если хозяева впускали во двор чужих, он для порядка тихо зарычав, осторожно обнюхивал гостя, а потом отходил чуть в сторону, садился и внимательно наблюдал за ситуацией. Он был вежливо - недоверчив.

Но… один случай из Мишкиной жизни вверг Федора в полное недоумение.

Как-то ночью они пошли на прогулку в сторону лесопарка. Как обычно перешли через поле, посадку и вышли на грунтовую дорогу. Пес бежал впереди без ошейника, ведь вокруг было пустынно и безлюдно. Только небо сияло мерцающим звездным светом, а впереди, на краю леса темнели высокие старые дубовые деревья.

И вдруг Мишка остановился, как вкопанный. Он застыл совершенно неподвижно,  глядя в сторону леса.

Федор подошел и удивлённо спросил:

-Миша, ты чего? Что стряслось? Кто там?  А ну ка, пошли посмотрим.  Что ты там услышал?

В эту минуту Федор тоже заметил нечто, медленно выползающее из лесу на дорогу. Темный, человекоподобный силуэт бесшумно и  медленно двигался им навстречу.

Мишка сорвался с места и без единого звука рванул назад. Федор позвал его, но «коржик» даже не думал возвращаться. Несколько мгновений, а его и след простыл.

Странно. Никогда раньше не было ничего подобного. Кого мог так сильно испугаться смелый потомок шотландских пастушьих собачек?

Федор стоял на месте и с любопытством ждал приближения существа. Догадки о йети, конечно, в голову не приходили. Не тот климат и не тот район. Возможно, какой-то бомж?

Фигура не решилась подойти близко к Федору; за сотню метров свернула прямо в поле и двинулась по-медвежьи  через пахоту.

Федор тоже решил возвращаться, тем более, что нужно было найти собаку.

Через несколько минут Мишка прибежал. И теперь вел себя более тихо.

Кто же это был? Кто напугал его так сильно, что он забыл свои обязанности?

Федор надеялся проследить за темным загадочным силуэтом хоть издали, и прибавил шагу.

На краю улиц он успел заметить, куда свернул Тёмный. Только и всего.

                                                    *

Но по прошествии времени, ответ на этот вопрос пришел сам собой. В разговоре с одноклассником, который проживал в том районе, Федор неожиданно выудил информацию о живодере, угрюмом чужаке, который иногда появляется здесь. Он ходит то ли к родственникам, то ли к знакомым, и кое-кто знает, что это тёмное существо - таки убийца и мучитель животных. Во всяком случае, такая информация всплыла.

А что касается Мишки, то есть, наверное, у животных такой «орган», которым они видят невидимое.

Возможен ли побег?

Фотя Витрыло

Возможен ли побег?

(тайны любви)

Однажды красивый молодой человек задал мне банальный, но актуальный во все времена вопрос: что такое - Любовь? Почему она умирает? Почему она умирает даже тогда, когда ты этого не хочешь? Почему она однажды начинает таять, как туман над рекой, как свеча? Как свет растворяется в вечерних сумерках? И то, что казалось тебе бессмертным, вечным в красоте  и силе чувств, вдруг иссякает в твоем сердце... Иногда это похоже на то, как гаснет грозный могучий вулкан, сотрясаясь, вспыхивая, покрываясь рубцами и шрамами, а иногда гаснет тихо, медленно, словно костер в сырой ночи.  

Молодой человек сказал мне: "Я думал, что буду любить её всегда, а теперь я чувствую, что забыл её лицо... я не помню её... словно сон это был. Хотя я не видел её всего три месяца, но я слышал её голос по телефону. И однако мне кажется, что я её просто выдумал…

Я перечитал наши любовные письма, исполненные нежности и страсти, и заплакал. Я плакал над своей любовью, сверкнувшей так ярко и угасшей так незаметно, неожиданно и коварно, с тихим шипением последнего слабо пульсирующего уголька. В то время, как её сердце ещё вспыхивало языками огненной лавы, моё уже потеряло последнее тепло. В воздухе, словно на поле боя,  пахло гарью, кровью и смертью."

                             

-Тебе нужен ответ? - спросила я. - А если это не оставит тебе надежды на будущее? 

-Всё равно, я хочу знать, что это такое и откуда оно берется? Почему я не имею власти над своими чувствами?  Я хочу обезопасить себя, защититься, по возможности.

-Ты считаешь, что если будешь информирован - будешь вооружен? 

-Да.

-Хорошо, я расскажу тебе. Многие замечали, что чувство влюбленности схоже с болезнью. Слушай, ты - образованный человек и знаешь, что такое вирусы, бактерии, микробы. Это такие микро роботы,   которые содержат в себе определенную программу. Вирус с программой судьбы-любви заложен в нас с самого начала. Он спит до поры, но когда время приходит, программа включается и "бомба" взрывается. В организме человека начинаются определенные химические процессы. Он счастлив, безумно счастлив…

Эти процессы вырабатывают немыслимое количество энергии. Ты видел влюбленного человека? Он светится!.. Все окружающие чувствуют и видят, что это влюбленный. Даже если он пытается это скрыть, ничего не выйдет. ОН ИЗЛУЧАЕТ. Да-да, я помню, когда была страстно влюблена, в моих руках выходили из строя калькуляторы, электронные часы!

А энергия накапливается-накапливается, и вдруг… беда. Что-то происходит. Измена, смерть, предательство, разочарование, и так далее и тому подобное. Все это ввергает тебя в такое ужасное состояние, что вскоре ты чувствуешь себя совершенно обесточенным…

Так вот, эту энергию провоцируют и пожирают наши "пчеловоды", которых мы не видим. 

-Кто они? 

-Не могу сказать, как их зовут. Они выше нас по развитию, подобно тому, как мы выше растений и выше животных. Мы ведь тоже опыляем свои растения, размножаем и ухаживаем за животными, за пчелами... А потом собираем урожай, кушаем мясо, молоко, мед и прочее... 

Среди людей есть более высокоразвитые, которые уже не едят мяса, не пьют молоко,  не держат животных в тюрьме, даже пытаются бороться за их права, осознавая, что страх и боль всех живых существ тяжелой кармой ложится на человека. То же происходит и среди существ, которые выше нас. Можно назвать их ангелами, демонами, бесами, богами, инопланетянами... суть не изменится. 

-Если им нужна наша энергия любви, тогда почему на смену Любви приходит страдание? Ага… я понял. Когда ты счастлив – ты накапливаешь энергию. Когда начинаешь страдать – это уже пошла откачка.

-Конечно. Если вы замечали, то знаете, что страдание всегда сопровождается огромной потерей жизненной силы. А куда она уходит? В никуда? Как бы не так. Она уходит к "пчеловодам". 

Перед включением программы вас специально сведут с таким человеком, который заведомо заставит вас страдать. 

-Теперь я понимаю, почему возникающему чувству практически невозможно сопротивляться.

-Да. Это программа. Как можно остановить цепную ядерную реакцию? Приблизительно так же нельзя остановить и влюбленность, любовь. Но я говорю: ПРИБЛИЗИТЕЛЬНО... 

-То есть?

-Люди, которые пострадали на этом поприще, часто придумывают свои уловки - "технику безопасности". К примеру, один человек мне говорил, что "нельзя ставить всё на одну карту". Правда, играть по-маленькой - нужно быть виртуозом. Да и "пчеловодам" это не понравится. Если они не будут получать от тебя должной дани, тогда они устроят тебе какой-нибудь кошмар нелюбовного характера. Ведь ты должен платить дань. 

Молодой человек крепко задумался, а потом сказал: "Если я буду всегда помнить, что эта тряска - всего-навсего  программа, мне будет намного легче. Это поможет мне избежать болезненной привязанности, которая совместно с манипуляциями над Эго, порождает кошмар любовных мук."  

-Попытайся, - сказала я. - Только помни, если овца не дает ни шерсти, ни молока, что с ней делают?

-Режут...

                                                                                                              

-Вот-вот. 

-Какой же выход? 

-Сбежать из фермы, вероятно... 

-Как? Куда?  

-Ищи. Путь должен быть. Ведь за забором - тоже есть мир. А чтобы не поймали, лучше всего - научиться летать и перейти на новый высший уровень. Вероятно, там будут другие сложности, но иного пути я не вижу.

-ЛЕТАТЬ? 

-Конечно. Вспомни, ведь однажды эволюционирующий ящер расправил крылья и полетел. Он был первый с крыльями. Другие ящеры вокруг него никогда не летали, и он никогда не видел летающего сородича. И вообще, только у него были странные выросты на спине, из-за которых его считали уродом. Но однажды он посмотрел на небо, увидел птиц и просто расправил крылья, взмахнул ими и... полетел. 

И тогда всё изменилось для него. Ты только представь! Вырваться из клетки своих ограничений и ворваться в новый прекрасный неведомый  мир!

-А любовь?

-В более свободном мире с этим тоже должно быть всё по-другому… я надеюсь.  

                                                                 *

Лучшая книга года. 2015. Германский Международный литературный конкурс. Берлин-Франкфурт

Лучшая книга года. Фотя Витрыло "Шли дети из Рая". Номинация Малая проза.

Обранці муз. Фотя Вітрило

 

Частина перша

Поезія... 

Чи багато бачили ви поетів? Вживу? Справжніх? Талановитих?

Я зовсім не так їх собі уявляла... Мої уявлення були далекі від життя. А життя, воно ж непередбачуване...  

  *

Мешканці цього тихого містечка не владні забути Її та Його. Хто хоч раз бачив, як вони прогулюються в тіні азалій вздовж тротуару, той ніколи не забуде цього міста тільки завдяки їм... 

Я теж зачудовано спостерігала за ними ще в дитинстві. Вони обоє були невеличкого зросту ( як і всі горбаті люди), він трохи кульгав... Привертаючи до себе загальну увагу, вони не зважали. Йшли повільно, захоплено про щось розмовляючи, нічого й нікого не помічаючи довкола себе. Дбайливо підтримуючи її за лікоть, він не зводив з неї ніжного й благоговійного погляду.

 Мені, малій, вони здавалися якимись казковими персонажами. І чомусь марилось так мені, що розмовляють вони між собою іноземною мовою. Якої ніхто не розуміє, крім них... 

Багато хто не знав їхніх справжніх імен. Всіх влаштовували їхні прізвиська: Роза та Тюльпан.

О, як боляче було мені чути, що над ними сміються... Траплялися такі ниці душі і серед дорослих, і серед дітей (невинних янголят!).

Потім я поїхала з цього містечка в пошуках кращої долі. Хто її не шукав за тридев’ять земель!? Дехто, побачивши світу, повертався назад: помирати там, де народився. Повернулась і я.

І знову я побачила... Розу. В тому ж затінку, тих же каштанів та азалій. Дерева стали вищі, густіші, а Роза постаріла і виглядала самотньою та нещасною. Вона була одягнена недбало, в якісь обноски. Йшла повільно, з відстороненим виразом на обличчі.

Пізніше я дізналась про неї багато новин: виявляється, Тюльпан помер, а Роза пише вірші. Якось я натрапила на них в місцевій газеті. Вірші були чудові. Просто досконалі, якщо можна так сказати. Ніжні, ліричні, сповнені любові до природи, до людей, до тварин... Я з захопленням їх читала і повторювала: „Та вона ж просто геній!”

Я думала собі: „Мені судилося все життя дивуватися цій людині!..” Та я ще не знала, як я здивуюся пізніше.

Якось одна знайома жінка випадково запросила мене на місцеву поетичну тусовку. „У нас навіть таке є?” – здивувалася я. 

Не уявляла, що стільки людей в районі бавляться поезією. На зустріч з’їхалось чоловік двадцять. Серед них була й Роза. 

Пізніше я зрозуміла, хто там поет, а хто – так собі. Талант Рози був поза конкурсом, звичайно. І публікації в неї були вже не тільки в місцевих газетах, а й в столичних журналах та альманахах. 

Роза в своїх неохайних обносках здавалася нам діамантом, прикиданим сміттям. Всі їй співчували і допомагали, хто чим міг.

Та якось я почула, що Роза... старцює. Так-так! Кожен божий день під церквою... Я була в шоці. „Чому?!! Як! Не розумію! Хіба вона не отримує пенсію?”

-Отримує, - відповідали мені. – Ще й льготи має, ще й безкоштовну няньку. Ще й масса людей їй допомагає! 

-То чому ж?.. 

-Від жадібності! 

Я довго перетравлювала почуте. „Це неможливо! Як??? Творець таких дивних віршів – звичайнісінька скнара?”

Дійсно, події розгортаються, як у казці: чим далі, тим страшніше! 

„Знаєш, - повідомила мені приятелька Ася, - Роза хотіла купити собі хом’ячка!”

-Купила? 

-Ні. Сусідка їй сказала, що хом’ячка треба годувати та чистити кліточку... 

-І що?

-Роза замислилась і сказала сусідці, що мов, твій чоловік буде приходити чистити! Сусідка сказала, що нічого такого не буде. Отож, замість хом’ячка вона поставила на підвіконня банку з гілочками верби і милується на них.

Я глибоко зітхнула, не знаючи, що й думати. Але Ася продовжувала: „І ще вона хоче знайти собі через Інтернет чоловіка...” 

-Що??? – я аж очі витріщила.

-Угу... – незворушно підтвердила Ася, в душі насолоджуючись моїм здивуванням. – Вона двадцять п’ять років була щаслива з своїм чоловіком і вважає, що всі чоловіки такі ж добрі, як і він. Та як попаде тепер на якогось виродка, що ще й лупити її буде... 

Я тільки мовчки кліпала. Але Ася, мабуть, вирішила розплющити мене своїми розповідями:

-О, ти знаєш, як вона знущалася над своїм Мішею! 

-Знущалася??? 

-А так! Вона обзивала його такими словами (сусіди чули), що ми з тобою посоромилися б їх вимовити й пошепки! Хоча він був дуже хороший чоловік. Я приголомшено намагалась уявити, як це ніжна лірична поетеса матюкається в батька та матір... 

-Коли вона вранці прокидалась, - продовжувала Ася неймовірні розповіді, - Міша швиденько подавав їй до ліжка „вранішню чашку кави та сніданок”, а сам сідав біля вікна і влаштовував репортаж: „Он хлопчик пішов до школи. Веселий такий, підстрибує. З ранцем. А ось пташечка на підвіконня сіла з жовтим пузком. Синичка. Цвірінькає, весну кличе...” 

А далі моя фантазія розбуялася настільки, що я уявила, як Роза жбурляє в Тюльпана тарілкою за поганий репортаж! 

Два рази мені довелось навіть побувати в святая святих... тобто, я була у неї в квартирі. 

Вона почала жалібно канючити, що дуже голодна і нема кому їй розігріти обід. Ми з Асею перезирнулись і вирішили допомогти. Ми піднялися на шостий поверх і переступили поріг в „країну чудес”. Ясна справа, так можуть жити тільки істинні митці, яким начхати, що там поряд з ними валяється.

Ася пішла на кухню і невдовзі принесла Розі розігріту страву. Та вже сиділа в чеканні , начепивши на груди слюнявчик. Нам вона не пропонувала ні води, ні чаю. Ми мали тільки прислуговувати. 

-До побачення, - сказали ми. – Ми вже йдемо!

-О, ви мене покидаєте? – тонким жалібним голосочком сказала поетесса, весело намагаючись спіймати товстого пельменя. – Я буду нудьгувати... 

Ми з Асею швидко вискочили за двері, давлячись від сміху. 

Іншого разу я занесла їй зошита з її віршами. Вона якраз повернулася з церкви і стомлена, відпочивала на своєму диванчику. 

-Дозволите, я буду розмовляти лежачи?

-Звісно. Як тобі буде зручно, - відповіла я.

Ми трохи порозмовляли. Вона дуже розумна й освічена, і розмовляти вміє цікаво. Коли я піднялася, щоб покинути її, вона, як звичай, почала жалібно примовляти: „Нема кому чаю нагріти! Залишусь сьогодні без чаю...” 

-Я дуже поспішаю на автобус, - сказала я.

Тоді вона мило усміхнулась і сказала тоненьким голоском: „Ви ще прийдете до мене? Я ж така маленька, самотня та хвора... Не забувайте мене!”

-Прийду, прийду! Хіба ж тебе можна забути?!!

Я вилетіла з квартири, рятуючись від її дивовижних чарів, і, спускаючись сходами, подумала: „Поезія – це, таки, незбагненна таїна...”

Частина друга

Деякі люди настільки вибиваються з рамок звичних

 шаблонів існування, що продовжують дивувати нас

 навіть після своєї смерті.

Вчора була чергова зустріч нашої літературної студії. 10 січня. В новий 2015 рік ми вступили з новиною – першим номером «Літературного вісника».

Також ми змінили формат наших зустрічей. Вирішили зробити їх більш комфортними та богемними: всі понаносили печива та цукерок, а дівчатка з бібліотеки дали нам чайник та посуд. Я помітила, що багатьом було трохи незвично в стилі фуршет, але Галина Оверківна підійшла і сказала мені на вухо: «Не розчаровуйся… вони звикнуть…»

Мабуть, я повинна відразу попередити, чому я взялася писати продовження, оцю другу частину до розповіді про Ларису Проковську (Розу). Бо вчора в студії стався дивний випадок з категорії МІСТИЧНОГО. Ні, ви тільки послухайте.

Почну з того, що коли я ввійшла в читальний зал, де ми проводимо зустрічі, я відразу ввімкнула музику. Але не просто музику, а конкретно – «Симфонію №40» пана Моцарта. Занотуйте собі, бо ця деталь дуже важлива, незважаючи на те, що вибір мій був випадковий.

В залі тихенько звучала музика, а поети займали місця на стільчиках. Ось в зал зайшов Ілля Іванович Коливай, який приїхав з дружиною Валентиною аж із Лебедина.

Він привітався усміхнено і трохи здивовано зупинився посеред залу, прислухаючись. Підняв угору палець і сказав: симфонія номер 40, Вольфганг Амадей Моцарт! В його голосі звучали непідробні нотки справжнього захоплення професіонала людським генієм.

-Я так і знала, - відповіла я, - що Ілля Іванович відразу зверне увагу на музику!

Не дивно, бо Ілля Іванович все життя (а йому вже за 70) викладав музику, співи, писав пісні та вірші, любив безмежно природу, а особливо своїх бджілок.

Далі ми познайомилися з новачками, бо до нас учора примкнуло аж троє новеньких, а потім Альона розповіла нам трохи про Василя Симоненка.

Ні, таки чудний був учора день… ще зранку потепліло і почалася відлига. Я заспала та ще й запізнилася на автобус, гналася пішки аж бризки з-під ніг летіли. Добре хоч на засідання встигла вчасно, з червоними щоками і високою температурою спринтера.

Коли всі вже виступили із своїми віршами, я подумала, що не буду нічого свого читати. Вже було більш як дванадцять годин, і мені не хотілось затримувати людей своїм читанням. Тим більше, я не встигла з дому підготувати виступ, навіть не вибрала найкоротше оповідання чи притчу. Але Оля Темненко почала мене смикати і нагадувати: «Ти будеш щось читати?»

Я відкрила документи в ноутбуці і почала шукати підходящу найкоротшу новелку. «Обранці муз» раз по раз лізли мені перед очі, одначе  я обминала цей файлик і продовжувала шукати щось інше.

Нарешті якась сила зупинила таки мене і змусила відкрити «Обранці муз».

І я сказала, вмощуючи ноутбук на столі в центрі залу: «Я прочитаю вам коротеньке оповідання про людину, яку ви добре всі знаєте. Її зараз немає з нами, вона померла, але цю історію я записала ще тоді, коли вона була жива. Тут все описано так, як воно є в житті. Ніяких прикрас, просто суворі реалії нашого буття…»

І я почала читати. Краєм лівого ока я помітила, що Оля Гарбарук якось підозріло себе веде. Ага, дійшло до мене: вона плаче.

Оповідання закінчилось і я підвела очі. Оля Гарбарук справді була заплакана. Вона сказала: «Так-так… сьогодні річниця смерті Лариси Проковської. Вона померла 10 січня…»

-Боже мій… а я й не знала цієї дати, - приголомшено відповіла я.

В цю хвилину заговорив Ілля Іванович. Голос його звучав дуже схвильовано: «Ви знаєте… я не збирався сьогодні їхати взагалі. Не знаю навіть, що мене підняло вранці. Взяв чомусь магнітофон, касету із сороковою симфонією Моцарта, оцей вірш (він показав роздрукований аркуш), і пішов заводити авто. Повинен вам пояснити, що після смерті Лариси я досі маю тягар на душі… Може хтось із вас пам’ятає, як кілька років тому назад я привіз на зустріч оцей самий магнітофон і читав вірш про музику. З магнітофона линула «Симфонія №40».

Лариса Проковська страшенно розчулилась і попросила ще раз ввімкнути цю мелодію… Я тоді поспішав і відповів, що ми це зробимо наступного разу. Лариса сказала:

-Я можу не дожити до наступного разу…

Але ми були налаштовані більш оптимістично, ніж вона.

Наступного разу я магнітофон взагалі не взяв із собою. Зате Лариса здивувала мене. Вона вручила мені аркуш із надрукованим віршем… про мене і музику Моцарта. Ось він!»

Ілля Іванович показав нам аркуш із віршем.

Я також добре пам’ятала цю історію.

-Більше я не бачив Ларису живою. І так і не виконав свою обіцянку ще раз дати їй послухати мелодію, яка її так вразила.  Давайте вшануємо пам'ять про Ларису Проковську хвилиною мовчання, - запропонував Ілля Іванович.

Ми підвелися із стільців і застигли серед дзвінкої тиші, сповненої тремтливих тонких енергій поезії, музики, вдячності, любові та здійснених бажань.

Коли Ілля Іванович почав тихо та проникливо читати вірш Лариси під музику симфонії Моцарта, по мені побігли електричні мурахи. Вони бігали по голові, ворушили волосся, ганяли по плечах та спині, ніби якісь фанатичні танцюристи з невідомого світу, куди ми всі колись повтікаємо.

Ось він цей вірш. Судіть самі.

Поэт читал о Моцарте стихи. Лариса Проковская

Поэт читал о Моцарте стихи,

Магнитофончик старенький включая.

И ничего вокруг не замечая

Мы проплывали волнами стихий.

Звенящих ливней, солнечной капели,

Весенних гроз сиреневый мотив

Нас взволновал… И глазки опустив,

Цветы нам песни ласковые пели.

И спала в листьях светлая роса…

Нас обнимала музыка живая,

К духовным взлетам мудро призывая.

И в темный угол пряталась попса!

Ей неуютно рядышком с искусством,

С высоким, чистым, настоящим чувством.

В библиотечной чуткой тишине

Друзья-студийцы музыке внимали.

Им открывались солнечные дали,

И возрождалась молодость во мне.

И возносила музыка меня

Прохладной струйкой, ручейком звеня!

………………………………………………………

Аккорд последний… Чистый, как кристал

Поэт стихи о Моцарте читал!

Так невидима сила вчора змусила нас згадати і вшанувати пам’ять нашої подруги, талановитої поетеси, неординарної особистості, цікавої, ексцентричної, незабутньої Лариси Проковської.

Ілля Іванович, прощаючись, підійшов до мене і сказав, що дуже радий, що все так склалось. Він відчув, що тягар спав з нього. Лариса отримала свою «Симфонію №40» і, сподіваємось, що залишилась задоволеною.